Обліплена снігом обсерваторія, мороз -25С і горе-туристи.
Після вдалого літнього підйому на Попа Івана було вирішено спробувати ще й взимку. В цю пору року будівля обсерваторії обліплюється снігом і виглядає дуже навіть гарно. І це вже на кажучи про краєвиди засніжених Карпат з висоти 2028 м.
Але не все сталося, як гадалося, і перша зимова спроба піднятися результату не дала. А все із-за того нещасного буревію на г. Смотрич. Але про нього окремо.
А от друга спроба завершилася вдало, але й і не без пригод. Ще напередодні походу, коли ми тільки планували свої дії, звучала фраза - "доїдемо до Верховини, а там вже вирішимо, що робити".
Взагалі ми планували у перший день доїхати до Шибеного, знайти якусь хату і матраснічати весь день, а з самого ранку наступного дня вирушити на Попа Івана. Але в плани вклинилася компанія, з якою познайомилися у Верховині. І от вони нам вже пропонують - "А пішли з нами 18 км по горах, ми теж завтра на Попа Івана. Так буде цікавіше!".
Тут вони не збрехали і цікавіше дійсно було. Але чи варто було вбивати себе наступними 18 кілометрами - питання відкрите.
Коротше кажучи - вирішили ми йти з ними.
Групове фото. Тут ви бачите ще поки щасливі обличчя.
Вихід із села і початок лісу.
Ну а далі все як в тумані. При чому в прямому сенсі.
Йшли ми Гринявським хребтом 18 км, ніяких краєвидів не побачили, усюди хмара.
Але й і хмара ще не саме жахливе. За планом дістатися села Зелене ми повинні були о 20:00. Нуууу максимум 21:00. В результаті повністю вбиті і з легкими ознаками стресу дійшли ми до села о 23:30. На щастя, господарі вже підготували смачний борщ з реберцем, що злегка покращувало загальний занепадницький настрій на вечір (точніше на ніч).
Після декількох невдалих спроб скасувати підйом на Попа Івана наша група все ж таки почепила наплічники і у супроводі пса Сірка і його господаря пішла до машини, яка повинна була підвезти нас до початку маршруту.
С. Зелене зранку, лютий 2018.
Пес на нас дивився з очима, повними співчуття і нерозуміння, навіщо взагалі на ту гору пертися.
Ну а насправді підйом вийшов легший, ніж собі уявляли. Час до полонини Веснарка взагалі пролетів непомітно.
Якщо придивитися, можна розгледіти три людські силуети на гребні по центру.
Вже після цієї вершини хмара повністю вкрила все навколо і краєвиди зникли. Далі лише ми, палки-маркери через кожні 40 метрів і купа снігу.
Пейзажі чимось схожі на якусь льодову планету.
А от і палки-маркери.
Але все колись закінчується, закінчився і цей шлях. Білий Слон власною персоною.
Всередині є два приміщення - одне для рятувальників МНС, які там постійно чергують, друге - приміщення для туристів. Щоправда, тут мінусова температура і мало місця, але це все одно краще, ніж залишитися ззовні. А коли поруч ще купа людей, то воно навіть і весело.
До того ж всі поїли, випили чай, включили музику і почали грати в Уно.
Аж раптом коли вже стемніло почали приходити люди. По двох, по трьох, і все йдуть і йдуть. Піднімалися вони з Смотрича, не розрахували час. Дехто без спальника, дехто без каремата. От такі туристи. Дехто взагалі свого друга залишив і сам пішов вперед. Тому рятувальники вигнали на край снігохід і включили фари, що ті хоч на світло дійшли. На щастя, таки дійшли.
І от доходили з такими бурульками на бороді.
Вхід до притулку вночі, біля входу стоїть снігохід.
Ніч якось пережили. У приміщенні так і був мінус, сніг не танув, а замість питної води так і лишився лід. Проте спальники були зимові, тому ніби не мерзли. Зранку рятувальники ще скажуть, що ця ніч була сама холодна за зиму 2018 року.
Обсерваторія "Білий Слон" зранку.
І вже спуск.
І на останок раджу подивитися відео-звіт Сані Аргата про цей похід. Воно того варте :)
Також буде цікаво:
Немає коментарів:
Дописати коментар