Вар'ят турист: Гуцульські Альпи або в Румунію без паспорта

У кожного свої асоціації з літом - море, спека, відпочинок... Проте влітку 2015 знайшлось шестеро людей, у яких літо насамперед асоціюється з походом у гори. Так, дертись у спеку з 21-кілограмовим рюкзаком за плечима на висоту 2000 м теж може бути відпочинком, якщо у вашій уяві літо і гори не існують одне без одного.

Цього разу вирішено було піти в Мармароси - гірський масив, більша частина якого лежить у Румунії, але частково представлений і в Україні Чивчинськими і Рахівськими горами.

Половині учасників походу пощастило останній раз купити білети на студак, і тим самим скинути півціни. І хоча потяг Київ-Рахів їде близько 18 годин, воно того варте.

А от Віталю всім вагоном вирішили прив'язати до ліжка: дуже вже буйний =)

Всі прогнози погоди обіцяли нам дощ. Проте, на щастя, дощ був лише два рази

- в перший і останній день, коли ми були у Рахові.

Групове фото на вокзалі Рахова, одягаємо дощовики і йдемо на автостанцію. Наш маршрут починається з с. Ділове, до якого їхати приблизно 45 хв.

Але крім білетів на автобус нам ще треба докупити дещо з їжі, а двом учасникам походу, які "дуже ретельно" до нього підготувались, ще і каремат, нормальні чоботи, теплі шкарпетки і купу чого іншого. В результаті, замість того, щоб виїхати о 12.20, ми встигаємо лише на 13.20. Але і тут сюрприз - автобус зламався і чекати треба до 15.00. А це при тому, що за сьогодні треба пройти ще 7 км і піднятись на висоту 1000 м.

1,5 години на автовокзалі не пройшли дарма - було докуплено необхідну снарягу, трохи їжі і доїдаючи куплену на місцеву базарі черешню ми все-таки дочекались автобуса на Ділове

Трохи слів про сам Рахів: досить маленьке місто, розташоване вздовж річки Тиса.

Пам'ятник Володимиру Великому

Річка Тиса і пофарбований в жовто-блакитні кольори міст

За мостом одна поруч з одною розташовані католицька і православна церкви, а навпроти них - пам'ятник Червоній армії.

Все-таки дочекавшись маршрутки і заплативши 15 грн замість 10 грн, ми їхали в Ділове по вбитим закарпатським дорогам

Ділове розташоване майже на самому україно-румунському кордоні. Крім всього іншого у Діловому знаходиться географічний центр Європи, на честь чого у 1887 р. був встановлений пам'ятник.

Так як наш маршрут проходить прикордонною зоною - треба було отримати відповідний дозвіл від Державної прикордонної служби України відіславши їм необхідні документи. А в самому с. Ділове - зайти до прикордонників і забрати перепустку.

Як туристам отримати перепустку у прикордонну зону

Отримавши за 10 хв. перепустку ми, нарешті, вийшли на маршрут

с. Ділове розташоване не лише вздовж Тиси, але і на пагорбах, так що ще деякий час ми йшли вздовж хат, перш ніж вийшли за населений пункт

Річка Великий Росош, вздовж якого пролягала частина нашого шляху

Місцевий хлопець сам попросив його сфоткати

На шляху часто траплялись маленькі струмочки, деякі з яких були оформлені під джерела

В програмі нашого походу було дійти в перший день до найвищого однокаскадного водоспаду української частини Карпат - вдсп. Ялинського. А на одній із стоянок зустріли одинокого туриста, який підсказав нам шлях.

От тут вже почався справжній підйом з усіма необхідними атрибутами - вузька стежка, болять ноги і привали стають частішими

По дорозі, до речі, можна було знайти суницю, високі старі дерева і знову ж таки струмки.

Інколи маршрут пролягав по вільній від дерев частині дороги і нам відкривались чудові види на Мармароські гори.

Під час підйому до водоспаду на шляху нам попалась саламандра, яка повільними темпами направлялась в нору

Шлях до водоспаду не із легких, проте він того вартий. Маса майже льодяної води падає з висоти 26 м. і створює красиву картину перетворюючись в самому низу майже лише на самі бризки

Ночувати було вирішено на поляні трохи нижче самого водоспаду - як разі біля годівниці чи то для оленів, чи то для лосів, загалом не ясно. Але поруч вода, майже рівна місцевість і є дрова - більше для табору і не треба.

В перший день вирішено було приготувати щось особливе - тому куплені у Рахові курячі лапки було "замариновано" рахівським же кетчупом і загорнуто у фольгу. А далі - у вогнище, запікати.

Почесним загортачем лапок того вечора був Віталя. "Святкова страва" №2 - картопля з салом запечена у фользі.

Загальний вигляд "кухні"

Наступний день почався зі спуску: нам треба було спуститись назад до потоку Білого і знову вийти на підйом.

Так як подекуди можна було зловити зв'язок - дехто не цурався закидати фотки в інстаграм.

І от, нарешті, ми підійшли до повороту на наш підйом. Скоріш за все він колись слугував дорогою, якою користувались прикордонники та місцеві. Але шлях був дуже розмитий дощами і селевими потоками, тому крім як пішки по-іншому пройти ним було неможливо.

Першим сюрпризом були гадюки, які грілись на сонечці і погрозливо шипіли, сповіщаючи про готовність оборонятись. А побачивши, що ми відійшли - поповзли назад у кущі.

Як раз цей шлях був, можливо, одним із самих складних - дорога із суміші глини та каміння, різкий підйом наверх і нелегкі рюкзаки за плечима.

Ближче до другої дня було вирішено організувати обід: палка ковбаси ріжеться на грубі шматки, скибка хлібу, сухофрукти, горішки, вода і, звичайно ж, мрії про теплу вечерю та відпочинок

Інколи на привалах було і таке)

Десь на висоті 1500 м. вздовж маршруту почали з'являтись численні кущі чорниць, щоправда, ще із зеленими ягодами

І все ж таки ми дійшли до нашої цілі - недалеко від вершини гори Полонинка розташований прикордонний пункт ДПСУ, перетворений частково на бомжатник якимись бидло-туристами.

Ночувати в будиночку ми не стали, а поставили намети поруч із ним - взявши в користування лавки до наступного ранку.

На вечерю головною стравою вийшло багато гречки із тушонкою, чай із трав і ялини та печиво.

Поруч, метрів 20 нижче по дорозі, також знайшлось слабке джерело. Але краще ніж нічого

І ніби-то мав закінчитись цей вечір як і всі інші вечори після довгого переходу, аж поки у Юри не виникла ідея видертись на г. Полонинка і подивитись захід сонця. Наш маршрут (зелений) взагалі проходив по самому україно-румунському кордону, але вийти на нього ми мали лише на наступний день. Але знаходячись в 200 м. від Румунії вже ввечері виникла спокуса подивитись, як вона виглядає. І тому за годину до заходу сонця було вирішено все ж таки напряму (червона стрілка) через хащі пробиратись на гору.

Виходячи із зарослів ялини Веталь лякав нас імітуючи ведмедя.

Підйом виявився дуже крутим, десь під 110 градусів, тому хапаючись руками за кущі і траву прийшлось видератись нагору десь 20 хв.

А вільна від дерев просіка, на яку ми вийшли, виявилась вже україно-румунським кордоном. Але так як нам треба було на гору - ми продовжили йти.

По дорозі зустрівся старий чехословацький прикордонний стовпчик, встановлений в часи, коли Закарпаття було під контролем Чехословаччини (1920-1939)

На румунькій стороні гори у безпосередній близкості до кордону стояв хутір, біля якого паслись вівці і було чутно лай собак.

Наш, український стовпчик №354

І стовпчик румунський

Хребет гори і він же - кордон

Три різні країни - Рома знаходиться в Україні, Юра, по центру, у вже не існуючій Чехословаччині, а Веталь - у Румунії.

І Веталь, до того ж, насміхався над нами, що він в ЄС, а ми ні

Зв'язок на вершині гори був відмінним, так що Веталь навіть встиг завантажити пару фото в інстаграм. Ото вже дитя інтернету

Але так як вже заходило сонце - треба було вертатись назад поки ще в лісі світло

Смажимо сало на вогні, а з нього скапує жир і вогонь розгорається сильніше:

- А чого це воно так?

- Жир скапує у вогонь. І взагалі він гарно горить.

- А ви уявіть, що буде якщо запхати у вогонь свиню..!

Наступний ранок почався для нас не з кави, а з розведення багаття, пошуку дров і хрямцання вівсянки. Вночі кожні дві години було чутно звук двигуна машини, яка скоріш за все належала нашим прикордонникам

Так як двоє із нас минулого вечора не пішли на гору, але подивившись фотки захотіли туди потрапити - було вирішено видряпуватись туди, трошки зійшовши з дороги. Але на цей раз вже з рюкзаками, що робило усю справу трохи тяжчою.

Залишивши за собою стовпчики, ми пішли далі по хребту

По дорозі знайшли кущики чебреця, який і назбирали для чаю

Протоптана світліша лінія - фактичний кордон між двома країнами

З одного із стовпчиків відвалився тризуб

В кінці-кінців ми загубили стежку і були вимушені зайти трошки в Румунію, щоб знову вийти на маршрут.

Пробираючись зарослями все-таки вийшли на галявину, де і було організовано обід.

Мармароські гори ще в народі називають Гуцульськими Альпами із-за їх схожості із власне Альпами. Не в останню чергу - завдяки вкритим луками горам.

У Мармаросах також можна побачити кущі рододендрона карпатського, більш відомого як червона рута.

По дорозі на найвищу гору нашого маршруту - г. Піп Іван Мармароський - зустріли двох румунів, що пасли коз і овець.

Всього їх у колибі живе шестеро, пасуть тварин 2 місяці, а потім повертаються до себе у місто

Ближче до овець підійти не вдалось - собаки із зразковим старанням охороняли отару від усіх чужинців

Румуни виявились привітними і навіть розуміли українською:

- Добрий день. А Ви з Румунії?

- То йо!

- І що, по-нашому розумієте?

- То йо, розуміємо!

- А як по-румунські буде "дякую"?

- Мецумеш

А наш шлях пішов далі - попереду ще найвища точка нашого маршруту, після якої треба до сутінок дійти до місця стоянки

Якщо придивитись, можна помітити горизонтальні лінії вздовж гори - це стежки витоптані отарами, які постійно випасаються у цій місцині

А поки Піп Іван Мармароський (1938 м.) був у хмарі, було вирішено зробити обідню паузу прямо на хребті-кордоні

І знову в хід пішли залишки ковбаси, сиру, хлібу і води

Нарциси

Бодя першим дійшов до наступного прикордонного стовпчика, від якого до вершини гори залишились всього лише 350 метрів

Як не смішно, але вказівник на україно-румунському кордоні встановлено за підтримки Чехії

Справа видніється Піп Іван Мармароський, на вершині якого встановлено бетонний знак

А на дні обриву глибиною приблизно в 400 м. ще досі лежав сніг

Ніхто із нас, здається, ще не пив чай з вогнища на висоті 2000 м., поки Юра не притащив сухі кущі і не розвів маленьке багаття. Сіли ми на самому краю обриву, де нас не діставав вітер і випили гарячий чай заїдаючи вафлями в оточенні рододендронів

Десь після години стоянки на вершині гори ми все ж таки розпочали спуск. На цей раз нам треба було вийти на полонину Берлебашка, що знаходиться під однойменною горою

Трошки поблукавши і поламавши голову над картою, яка не зовсім правильно була складена, все-таки вийшли на правильний шлях

На розвилці доріг троє вирішили піти шукати колибу, де можна було б купити сиру. Інші - пішли одразу на полонину, де треба було ставити намет

Куплена у місцевих бринза за 70 грн/кг. Виявляється, вони готові були віддати її безкоштовно в обмін на пляшку горілки. Але так як таку можливість ми не передбачили, прийшлось забути про бартер і розрахуватись грошима

Під вечір до нас прийшов місцевий, що охороняє загони з коровами, і попросив сірників, трошки попитав де були і куди йдемо та пішов собі назад.

Наступного дня нам потрібно було дійти до Рахова і заночувати на його околицях - усього 15 км шляху

По дорозі на Рахів зустріли стадо корів, яких охороняв наш вчорашній знайомий із сірниками. Їх всього двоє. Доять корів два рази на день. Але для того, щоб подоїти їх усіх, вставати їм приходиться о 3 ранку, а виганяти їх пастись вже о 6.00