Вар'ят турист: Цугшпітце

Найвища гора Німеччини, льодовик та екстремальний альпінізм.

Хоч і рідко, але все ж таки використовуючи слово "альпінізм" не особливо задумуєшся, що походить воно саме від "Альп". Трохи дивно - на світі є багато місць для сходження на вершини гір, але і в Гімалаях і Андах це все-одно залишається саме альпінізмом. І, чесно кажучи, ніколи і не було б причини замислитись над цим, якби не найвища гора Німеччини - Цугшпітце. Висотою в 2962 м. вона знаходиться на самому німецько-австрійському кордоні, стаючи таким чином надбанням одразу двох країн.

P.S.: найчастіше виникнення цього терміну пов'язують із першим сходженням на Монблан у 1786 р.

Минаючи красиві озера і передгір'я, автобус заїжджає до містечка Гарміш-Партенкірхен - невеликого населеного пункту, відомого своїм гірськолижним курортом, проведеною нацистами у 1936 р. Олімпіадою і, власне, горою Цугшпітце.

Розказувати про місто в плани не входило, проте не показати пару фотографій не вийде.

Вокзал Гарміша

Розмальовані будинки або ж на гірську тематику, або ж зображеннями святих досить поширені у таких містечках.

Вже у місті можна побачити і гори, і сніг; але Цугшпітце на цій фоторафії не видно.

Цікаве спостереження: що у них, що у нас - гірські райони краще зберігають традиції та не поспішають жертвувати власним колоритом на користь сучасних трендів.

Дехто прямо біля свого будинку тримає овець, із яких лише одна відгукнулась на моє старанне бекання.

Гарміш не був моєю метою - це лише ще одна зупинка на шляху до гори. Із міста тепер треба було дістатись до селища Хаммерсбах, яке знаходиться прямо біля підніжжя Альп. А по дорозі можна було насолоджуватись чудовими пейзажами.

От це і весь Хаммерсбах. Для мандрівників він корисний двома моментами - тут починається маршрут на гору, і тут знаходиться паркінг для тих, хто приїхав на машині.

На саму вершину можна доїхати і зубчастою залізницею, але так не цікаво.

Хаммерсбах

Містечком протікає однойменний гірський струмок - Хаммерсбах, який супроводжує мандрівників протягом першої частини шляху.

Дістатись пішки на Цугшпітце з території Німеччини можна взагалі декількома способами. Один із них - найлегший, довжиною в 21 км. Другий - дуже екстремальний, але про нього пізніше. А третій - самий відомий, з красивим видом і тяжкий - шлях через Хьолленталь (дослівно "Долина пекла"). Дуже мотивуюча і багатообіцяюча назва.

Дорога по-трошку підходила до ущелини, якою протікає річка Хаммерсбах.

Сама ущелина (Höllentalklamm) - одна із цікавинок маршруту. Багато мандрівників приїжджають суди не задля Цугшпітце, а щоб прогулятись ущелиною і подивитись на шедевральне творіння природи - заворожливий ансамбль скель і води.

На вході до ущелини стоїть будиночок-ресторан, який також збирає плату за вхід. Куди йдуть ці гроші? На підтримання в належному стані тієї краси, яка відкривається по іншу сторону дверей.

Ущелина протяжністю в 700 м. проходить мостами, печерами, а також має відкриті ділянки. Внизу - гірська річка Хаммерсбах, а вверх - 150 м. суцільної скелі.

З часом помічаєш, що вода не лише внизу, але і ллється зверху, до того ж дуже часто на голову. Тому проходячи ущелиною варто надягати дощовик - інакше сухим не вийти.

Для масштабу - людина у правому нижньому куті.

Але все ж таки ущелина закінчується і шлях знову виходить на відкритий простір. Згідно з планом підйом на Цугшпітце розбитий на два дні. Перший - найлегший: пройти від Гарміш-Партенкірхен (750 м.) до Ангерхютте (1350 м.) - будиночка, де і переночувати. А наступного дня з самого ранку продовжити шлях, дістатись вершини і спуститись вниз.

Свій початок струмок бере тут. Далі - лише пересохле русло річки.

Цугшпітце у хмарі.

Ось і Ангерхютте - будинок Німецького Альпіністського союзу (Deutscher Alpenverein). Найбільша альпіністська організація світу, до речі. Їх основна задача - утримання гірських будиночків, в яких можуть переночувати мандрівники.

В Українських Карпатах потреби у такому немає - велика частина гір вкрита травою, а знайти джерела і місця для наметів здебільшого не проблема. В Німеччині ж намети ставити можна лише сплачуючи певний збір і лише в межах спеціально відведених для цього місць. А по-друге - в Альпах із-за особливого характеру місцевості намет особливо і не поставиш. Тому і процвітають такі гірські притулки, які усвідомлюючи своє монопольне становище на ринку деруть непогані гроші.

Обіцяна пересохла річка.

От такий вид відкривається із будиночка на гори. Увесь цей шлях треба було на наступний день пролізти, пройти і вишкрябатись. А це ще на фото видно лише його найлегшу половину.

Поруч з будинком паслись вівці, але ніяку домашню молочку господарі чомусь не продавали - навіть в горах, поруч із домашнім молоком на чотирьох копитах німці не зрадужють традиціям і літрами п'ють пиво.

Не дивлячись на ціну, що кусалась, будиночок дуже гарний як ззовні, так і з середини. В кінці серпня 2015 р. він як раз відкрився після ремонту і тому виглядав просто шикарно.

Спочатку треба було залишити взуття у спеціальній кімнаті, в якій працює сушилка. Потім взяти тапки і ходити лише у них по новим дерев'яним підлогам, які навіть віддавали блиском нагадуючи про нещодавній ремонт. Але так як це були вихідні - притулок був повністю заповнений і лишились лише рожеві жіночі тапки маленького розміру. Але, як потім виявилось - не це було саме страшне за два дні.

Заночувати у будиночку можна або ж у кімнатах на ліжку, або ж (не знаю як адекватно перекласти) - у Матраценлагер. Вид із вікна.

Трьохповерховий матраценлагер.

Дехто вечеряв прямо на вулиці всівшись на містку і розглядаючи скелі. Але так як пройшов дощ і було досить прохолодно - свої бутери прийшлось їсти у їдальні притулку. У залі їдальні вусаті і з червоними від пива обличчями німці голосно сміялись, грали в карти і розціловували руки офіціанткам. В принципі - типова картина для будь-якого німецького закладу, де не треба носити костюм, а в меню є слово "пиво".

Якщо придивитись - то правіше від центру фотографії можна розгледіти темну пляму у формі літери Y на сірій скелі. До тих пір можна просто йти пішки, а звідти вже починається підйом із застосуванням спорядження для альпінізму.

Ангерхютте

Зорі у горах - завжди особливі. Якщо не помиляюсь - то це Чумацький Шлях.

День 2.

Тепер все цікавіше

Встати вирішив о 5.15 ранку. До 6.00 треба було поїсти і підготуватись до підйому - а потім лізти на гору. Підйом мав зайняти мінімум 6 годин, але в кінці кінців вийшло 8.

О 5.15 ранку життя у будинку, на диво, вирувало повним ходом. Люди, рюкзаки, мотузки, альпіністські гаки, шоломи - все бігало, вдягалось і готувалось до виходу.

У їдальні вже вишукувалась черга, тому вирішив вийти на вулицю - подихати свіжим повітрям. І ось картина - до сходу сонця залишалось ще 45 хв., але на маршруті вже були люди, які по темряві лізли на гору. Тут лише два варіанти - або чисто заради адреналіну в крові, або ж вони вже досконало знали весь маршрут.

Заправився чаєм, батончиком мюслі - і о 6.00 в дорогу. За півгодини починається схід сонця, а я як раз за цей час мав дійти до тієї частини, яку краще долати при сонці.

Десь попереду помітив світло ліхтаря, вирішив наздогнати і попроситись до людини - все ж таки темно, а він може тут вже не вперше і добре знає маршрут.

- Привіт, можна з Вами дійти туди, де залізна мотузка починається, а то я тут вперше.

- Та не питання.

По дорозі, до речі, нам зустрілись дві альпійські саламандри. На відміну від наших карпатських вони повністю чорні.

Ранкові гори

Дістались ми до тієї точки маршруту, де вже треба одягати спорядження. Стандартний набір - шолом і система (пояс, до якого мотузкою кріпляться два карабіни).

В скелю вбиті металеві штирі. На них тримається залізна мотузка. Альпініст чипляється обома карабінами за мотузку і йде так до наступного штиря. Тоді він спочатку переставляє один карабін на іншу частину мотузки, а потім інший (завжди обов'язково людина має бути застрахована на всяк випадок хоча б одним карабіном - тому одразу два переставляти не можна)

Поки піднімались німець каже - "Давай звертатись на ти; тут в горах всі так"

Ну ок, не проблема. Хоча трохи незвично - йому то десь 40 років.

А по дорозі зустріли ще декількох альпіністів і зав'язалась розмова:

- А о котрій ти вийшов?

- Та о 1.00 ночі.

- Ого, а я о 3.00 і думав що вже це дуже рано.

Так як при перекладі губиться колорит - даю оригінал:

Ich war um 3 Uhr los und dachte dass ist schon arsch früh

Коли не подивишся вниз - завжди видно людську гусінь. І люди все йдуть і йдуть і йдуть.

Інколи, коли підйом не дозволяє зробити крок по скелі - у каміння вбиті металеві скоби.

Карабін

Одна із цікавих частин шляху - драбина із залізними сходами приблизно 12 м. у висоту.

Однією рукою тримаєшся за сходинки - іншою переставляєш карабіни і тримаючись за мотузку тягнеш їх вперед.

У певних місцях мотузка закінчується і тоді десь поблизу (у більшості випадків) починається інша.

А позаду лізуть вже інші. Навіть гак хтось взяв (очевидно для льодовика).

Металеві скоби - вид зверху.

Ще одне цікаве місце - так звана "дошка". У вертикальну скелю вбиті штирі - по-іншому цю ділянку не пройти. І крокуючи по ним треба перейти на інший бік. Взагалі такий шлях називається via ferrata ("залізна дорога") - захищений маршрут із сталевим кабелем вздовж нього, який періодично прикріплений до скелі.

А німець, з яким я йшов, витягнув камеру і каже: "Зараз знімати буду - люблю коли на відео є не лише гори, але і якісь люди. Але ти тільки обережно йди і не впади - а то мені кадр споганиш". Я вже не став повертатись, щоб по його міміці з'ясувати, чи це він так жартує, чи серйозно говорить...переживав, що це був не жарт.

А ось і власне сам німець з камерою GoPro на шоломі.

А от тут мотузка закінчується і далі будь ласка власними силами.

- А тут куди йти?

- Та ніби ліворуч.

- А може праворуч?

- Останні чотири рази було ліворуч.

- А, ну тоді напевно і на п'ятий так само буде.

Підйом без страхування.

Видно вершину і кран, який щось добудовує на станції.

Вид на будинок.

Вилізли ми перші 400 м. і лише тоді вирішили з'ясувати, як же кого як звати. Його ім'я Вернер, він стоматолог із землі Баден-Вюртемберг, шваб (німці, що говорять на особливому швабському діалекті).

Тут вже розпочалась остання легка частина маршруту перед диким підйомом. Йдемо собі стежкою, навколо трохи миші бігають і починає припікати сонце - висота ж серйозна.

Ну і щоб не згоріти (а там це дуже просто) - треба кремом обличчя намазати. Я то не знав, тому нічого і не взяв. А Вернер як раз, добра душа, поділився. Весь білий був.

І от нарешті ми підійшли до однієї із самих цікавих частин маршруту - до льодовика. Хьоллентальфернер - останній повноцінний льодовик Німеччини площею в 24.7 Га. Є ще чотири - але вони або вже складаються із лише снігу, або ж льоду майже не лишилось. Та і цей льодовик дуже сильно тане - скоріш за все через пару десятків років від нього майже нічого не залишиться.

Що цікаво - сонце припікає, починає згорати ніс, але сніг все-одно лежить.

З льодовиками треба дуже обрежено - це зона підвищеного ризику. Льодовики мають бергшрунди - тріщини в сніжно-льодовому схилі, що формуються при відриві важкої нижньої частини, що рухається разом з льодовиком, від нерухомого схилу у верхній частині. Такі тріщини можуть бути маленьки, а можуть сягати 2 метрів та більше.

Льодовик постійно засипається гравієм і тане.

Тала льодовикова вода стікає потім кудись вниз.

Ось приклад того, як льодовик засипається гравієм. По суті під камінням, по якому ми йшли до видимої частини льодовика, знаходиться невидима частина гіганта.

Тому інколи йдеш просто по калюжам.

Ось такі бергшрунди - тріщини у льодовику. Рука для масштабу.

Вернер вже вп'яте йде на Цугшпітце і розказує, що якось бачив, як людина посковзнулась і полетіла вниз як раз в напрямку такої тріщини (льодовик стоїть під нахилом - тому летиш швидко і видовищно). Йому пощастило, що підйом зигзагоподібний і він пролітав поперек стежки - а там вже його встигли зловити люди і принаймні в той день в льодовик він так і не провалився. Що ж робити, якщо все ж таки впадеш у тріщину із суцільного льоду - не маю уяви.

Ще півбіди, коли тріщину видно. Дуже часто вони вкриті шаром снігу, під яким знаходиться прірва. Саме тому на льодовиках йти треба лише протоптаною стежкою - тобто, перевіреною. Якщо ж самому шукати якийсь новий шлях, то ймовірність впасти в льодяну диру кардинально зростає.

Поки є гравій можна йти у звичайному взутті. Але коли починається лід, треба вдягати кішки - металеві рамки із зубцями, що одягаються на взуття для пересування по льоду

Альпіністи піднімаються лише протоптаною стежкою.

Кішки

Шлях на льодовик починається як раз вздовж однієї із тріщин. Дуже близько до краю йти теж не можна - там тонкий лід, який може провалитись під під вагою людського тіла.

Крім цього на льодовику є також ранклюфт - тріщина танення на кордоні льодовика. Зазвичай утворюється на бічних частинах льодовика, де він близько підходить до освітлених і нагрітих схилів.

І все ж таки на шляху зустрічаються тріщини. Але через них ще раніше вдалось прокласти сніжний міст, тому великою проблемою це місце не стало.

Шлях вздовж тріщин.

Ранклюфт

Час від часу трапляються обвали. Сніг/лід тане, порода обсипається і звук падаючого каміння розлітається по всьому льодовику. А Вернер каже: "Якщо чуєш такий звук - вжимайся в стіну і сподівайся, що тебе не зачепить".

От цей ранклюфт - одна із самий тяжких і небезпечних частин маршруту. Ця тріщина танення на кордоні льодовика стає влітку дуже широкою. Задача заключається в тому, щоб перейти через тріщину зі слизького льодовика на вертикальну скелю, встигнути вхопитись за мотузку і вилізти вгору. Всього-на-всього.

Перед ранклюфтом збираються альпіністи, знімають кішки і обережно крокуючи по суміші льоду зі снігом перестрибують на гору. Якщо не вдасться - не дострибнув, зіслизнув, мотузку не вхопив, то летиш вниз у 10-метрову тріщину. І якщо по дорозі не розбити голову з одного боку о скелю, а з іншого о глибу льоду, то внизу чекає гравій і холодна вода. Декілька років тому один альпініст впав в цей ранклюфт і його так і не знайшли.

Ширина ранклюфту змінюється відповідно до погоди. Весною сніг стоїть дуже високо і нікуди пригати не треба - достатньо просто зробити крок. А влітку сніг тане і тріщина стає великою.

Ранклюфт - десь ширший, десь більш вузький. Раз в иждень на цьму сайті дається інформація про його актуальний стан.

Але цього разу нам пощастило - комусь вдалось зробити сніжний міст, який надійно витримував 3-4 людини. Якщо ж подивитись трошки далі - то там під снігом нічого нема. Якщо хтось туди наступить - провалиться вниз.

Альпіністи стоять на сніжному мості. На наших очах одна дівчина полізла на стіну і подолавши метрів 5 зрозуміла, що далі не зможе. Почала по-трошку сповзати з гори на животі (ногою там немає за що зачепитись), а з останній трьох метрів зірвалась і полетіла вниз. Впала як раз справа від правої ноги альпініста з червоним рюкзаком. Ми вже думали все - зараз провалиться і кінець історії. Але їй дико пощастило - сніг витримав, а вона хоч і летіла вниз обличчям по скелі, але не отримала жодної подряпини. З круглими від шоку очима її витащили звідти.

Що цікаво - її потім взяв якийсь провідник, який йшов з групою, і обв'язавши мотузкою все ж таки витащив вгору.

Тут вже підходить моя черга лізти на гору і Вернер каже: "Давай, підходь по-троху". Роблю два кроки, підсковзуюсь і лечу вниз по схилу. Попереду бачу тріщину. Якщо не вдасться затормозити - на великій швидкості (а нахил то серйозний) влечу в диру. Спочатку пробував тормозити ногами, але крім снігу в обличчя це нічого не дало. Потім перевернувся на живіт і спробував тормозити руками - вчепитись пальцями в суміш снігу і льоду. Трошки це мене сповільнило, але не зупинило. Десь там щось мені кричав Вернер. Виявилось це було: "Перестань рухатись і витягни руки і ноги, щоб збільшити площу тормозіння". Але коли летиш у двохметрову розщелину з льоду, бачиш пред собою лише її і чуєш лише шум снігу, то вухо не дуже сприймає поради щодо виживання, до того ж швабським варіантом німецької.

Коли і руками не затормозив, третьою спробою було змінити траекторію польоту, щоб оминути хоча б цю тріщину. Цей варіант все ж таки спрацював.

Добре, що на льодовику був хоч і невеликий, але все ж таки шар снігу. Інакше полетів би в два рази швидше прямо в тріщину і на голому льоді ніяк би не затормозив.

Слід від надіння веде прямо в тріщину.

І, власне, та сама тріщина. Але все добре, що добре закінчується.

З другої спроби все ж таки вдалось не впасти і піднятись по вертикальній стіні. Це, до речі, приблизно та висота, з якої падала дівчина.

Інколи черга перейти ранклюфт може розтягуватись на 100-200 метрів із часом очікування до 2 годин.

А потім в один момент залізний дріт закінчується...і далі треба йти десь метрів 50 без страхування. Чому тут немає мотузки? Бо вирішили, що можна пройти і так. Ну що, молодці.

Вид на тріщини льодовика - як ніби хтось великою лапою подряпав.

Сів от так відпочивати, а розслабитись то і не можна - тіло треба вжати в скелю, щоб не злетіти вниз. Тут або вверх, або, як каже Вернер - "гуте нахт".

Альпіністи йдуть по ділянці без страхування.

Інколи можна було знайти місця, де і самому можна було сісти, і тим, хто йдуть, не особливо заважати. Якщо таке місце вже кимось іншим не заняте - то можна і трохи перепочити. Якось вдалось навіть 5 хв. на горі поспати.

Десь поруч з нами навіть піднімались пенсіонери з Німеччини і Великобританії, у мене аж щелепа відпала.

Підніматись тяжко, дуже болять ноги. Але вибору то і нема. Повернутись назад - ніякої можливості.. Лише вперед. Можна звичайно гелікоптер викликати, але тільки якщо є зайві 5 000 євро.

Коли болять ноги, тяжче дихати і велика втома, але ти все-одно йдеш далі, стає зрозуміло, що які б сигнали не давав мозок, тіло ще має хоч і обмежений, але великий запас сил. І йти попри біль, особливо, коли немає іншого вибору, можна ще дуже довго.

Чим вище піднімаєшся, тим нижчим стає барометричний тиск. Так, наприклад, на висоті 2000 метрів у повітрі міститься на 20 відсотків менше кисню, ніж на рівні моря.

На камеру трошки сігу попало.

Вище стало ще цікавіше - на скелях лежав десь сніг, десь лід. І прийшлось підніматись по цьому у своїх кросах з лисою резиною.

Трошки лівіше від центру можна розгледіти людей.

Але, нарешті, стало видно вершину гори - золотий хрест. Великий плюс - гарна погода. Ті, хто часто ходят в гори, розуміють, на скільки важливо йти без дощу. А підніматись на Цугшпітце без дощу - вимога безпеки номер один.

Трохи нижче є ще одна станція. Туди зазвичай їдуть, щоб на лижах спуститись з гори.

Поруч є ще один льодовик, але льоду там майже нема - здебільшого сніг.

Цей хребет називається Юбілеумсграт - по ньому також можна дістатись Цугшпітце. Це як раз той другий екстремальний шлях на вершину. Але він майже без сталевої мотузки і тому, як там підніматись, я не уявляю.