Полонина Боржава, море чорниці та як живе карпатська сироварня
Полонина Боржава - гірський масив в Українських Карпатах довжиною близько 50 км і, одночасно, найдовша полонина Закарпаття. Свій шлях на неї найчастіше починають з Воловця - невеличкого смт на 7 тис мешканців.
Прямо біля вокзалу стоїть пам'ятник залізничному костилю. Йому навіть вірші написали.
Приїхали ми близько 6 ранку і було вирішено трошки походити-подивитись на поки ще сонне місто.
Місцевий кінотеатр
У селі є дві церкви, будується третя. Перша - МП.
Друга - УГКЦ. До речі, вони шукають мініштрантів.
Гуцул (?) з бензопилою (?).
Воловецький міст романтики. Поки лише з одним замочком.
На вокзалі одразу ж пропонують підвезти: "Машину, шеф?". Але ми не спішили заплатити 50 грн за дорогу на водоспад і пішли на автовокзал. Білет обійшовся всього у 13 грн, при чому 2,5 грн - за багаж.
У закарпатських містечках цікаво розмовляють, іноді важко зрозуміти, а деякі цікаві речі зустрічаються навіть на чеках - "Розписання і заказ білетів".
Наш Веталь Салтиков, чий потяг прибував о 9-00.
Причина, чому ми власне не одразу поїхали на водоспад, а пішли ще гуляти містом.
Дочекались ми автобуса, білет всього 13 грн, їхати недовго - що могло піти не так? Стоять на зупинці людей 30 таких як ми і чекають, всі купили білети через касу. І тут приїжджає автобус битком набитий людьми, без вільних місць. І пішло-поїхало - "Чого це ви людей підбираєте?", "А як же ми?", "Ми ж заплатили!" і т.д. Хтось все ж таки запхався у автобус з боєм - правду кажуть про наші маршрутки, що якою повною вона б не була, завжди влізе ще один. І от так от заповнений у три поверхи людьми, які сидять один у одного на голові, плечах і колінах, автобус ледь-ледь поїхав.
Брати участь у цьому цирку ми не стали і тому почали шукати машину на водоспад Шипіт. Шукали машину, а знайшли закарпатського шумахера на Alfa Romeo зі словацькими номерами, який розбитими однополосними дорогами із залишків асфальту гнав 80 км/год не зменшуючи швидкість навіть на поворотах. А після того, як він зчесав весь живіт машини о каменюки, розповів: "Я за рік вбиваю машину, здаю її на металобрухт і купляю нову за 1500 євро". Закарпаття!
Дорогою на водоспад можна купити шашлик, вино, сфотографуватись з орлом та навіть побачити двох пав, які зайняли цілу лавку.
Ось, власне, водоспад Шипіт. День вихідний - тому людей море.
Трошки поблукавши вийшли ми все ж таки на маршрут. За перший день треба було піднятись 1 км вгору по горизонталі/7 км по прямій.
Уся Боржава усіяна кущами чорниці. І хоча ще був не сезон, інколи можна було все ж таки знайти декілька ягід.
Маркування маршруту
Любить наш Веталь мильні бульки - навіть дві баночки у похід прикупив.
Боржава - одне із улюблених місць для парапланерів. На хребет можна заїхати машиною, а вже звідти - у небо.
Боржава "лиса" - не знайти тут звичних для Ґорґан і Мармаросів лісів - і повністю вкрита або ж чорницями, або ж травою.
Боржава відносно невисока - все крутиться в районі 1400-1500 метрів, а найбільша її вершина - 1681 м.
От так з висоти 1,5 км виглядає дощ
Винахідливі місцеві пропонують туристам тури на квадроциклах - 20 хвилин і ви на вершині хребта.
А мандрівники долають цю відстань пішки - у цьому ж вся суть.
Ребра Боржави.
Вид на г. Стій - найвищу точку Боржави.
Десь там внизу йде дощ.
Нашестя квадроциклів, які запилили все повітря
Друга вершина Боржави - г. Великий Верх (1598 м)
Панорама Боржави
Так як Боржава "лиса", виникає очевидна проблема з дровами. Тому всі розумні люди йдуть на Боржаву з пальником. А так як ми вирішили "і так сойдьот", треба було шукати місцину не лише з водою і тінню, але ще й і з дровами.
Ще на підйомі на хребет зустріли ми двох поляків, які польсько-українською розказали, що на горі Великий Верх "нєма місця для бівакування". Послухавши пораду інших бувалих мандрівників ми вирішили спуститись з хребта нижче - до колиби. Колиби ж будують біля води і дров! (до цієї подорожі ми були у цьому переконані)
По дорозі воду ми знайшли, але до неї підніматись від колиби хвилин 20. Ну що робити...набрали всі пляшки і вперед, йдемо далі.
Спускались десь 1,5 години. Голодні, втомлені від сонця, спраглі, покусані кропивою, комарами і виснажені. Місця не під сонцем немає. Місця для намету взагалі немає - все під нахилом. Ну абсолютно все. А те, що рівне - вже зайнято.
Це виявилось не самою розумною ідеєю, але розбили ми намет у лопухах, та ще й на пагорбі, під нахилом. Єдиний плюс - тінь від колиби.
Втомлені і трошки злі на кропиву, сонце і комах, завалились ми у намет. А Веталь сів біля входу і зі словами "Торпедка пошла" відкрив пиво насолоджуючись заходом сонця, яке добре припекло нас вдень.
Вечеря - смажена у фользі курка, печена картопля і чорний чай з цукром. Зі словами "Полноє погруженіє" три втомлених тіла впали у намет.
Те, що намет ми поставили під нахилом, просто так для нас не пройшло. Спальник сковзав на карематі, всю ніч ми з'їжджали вниз і ніхто по-людськи так і не виспався.
Але новий день - нові враження. Гори частково вкриті хмарами, колиба нарешті вільна, а чорний чай, вівсянка і печиво вселили в нас нові сили.
Програма на другий день була дуже коротка - пройти всього 3 км на г. Плай, на якій знаходиться метеостанція. А вже там десь шукати нове місце для ночівлі.
Ні, коні живі. Просто вони теж не люблять спеку.
Метеостанція на г. Плай
Дорога на г. Великий Верх
На г. Плай ми дізнались, що на цій метеостанції колись працював В. Чорновіл, побачили велику групу польських туристів, які заховались у тіньку, а самі сіли перепочити та поїли.
Вид на смт. Воловець - кінець нашого маршруту.
Поки ви спите десь там хтось вирубує ліс.
Другу ніч вирішили провести також біля колиби. Ця хатинка вже не була покинута - живе тут дідо Міша, 79 років. Хазяйнує-наглядає за 260 вівцями і козами, допомагають йому ще троє.
Вхід у колибу
Дідо Міша виявився гостинним. Сиру, сказав, немає, вже весь у село віднесли. "Але можу дати бринзи!" Дістав величезний мішок з марлі і врізав півкіло бринзи. Ще й грошей не взяв.
Поїли ми бринзи, а дідо Міша не зупиняється - бере самогоночку, дістає стакани і всім щедро наливає. Самогонка міцна, а тут ще й на голодний шлунок.
- З чого це ви її робите?
- Та як з чого, з молока ж.
- Що, правда?
- Ну а як!
- Самогонку з молока?
- Та яка самогонка з молока, бринзу з молока! А самогонка з цукру!
260 кіз і овець троє людей доять 2 години. І так тричі на день. Встають зранку вони вже о 5.00
Як подоїли - молоко зливають у бочку.
Потім у бочку із цієї банки вливають кляк - фермент, вироблений зі шлунку молодого теляти. Ну а через деякий час з цього всього виходить сир.
Василь, 8 років, допомагає дідо Міші. Вчиться вже у 4-му класі, хоче стати вівчарем. Всього у їх сільській школі 16 учнів.
Був й інший вівчар - п'яний у стельку. Чотири рази питав у нас, звідки ми. А потім попросив, щоб ми йому маякнули, якщо побачимо ведмедя.
Посміялись, взяли літр молока, пригостили нас домашнім хлібом і ми пішли назад у табір.
Цього разу намет у нас стояв більш-менш рівно, але вихід був прямо на обрив. Ну не щастило нам з місцями стоянки на Боржаві.
Намет ми поставили поруч із іншим - туди вже до нас прийшла дівчина Катя. Подорожувала сама, у гори ходить з 2008 року, ведмедів не боїться. От тому, власне, біля неї і вирішили зупинитись - так безпечніше :)
День закінчився розмовами, кавою з ромом і фразою Віталіка "Треба ще щось спалити", після якої він кинув у вогнище ще пару дровеняк.
А от у такий спосіб той самий Салтиков наступного ранку "запарював" мівіну.
Незабаром почався дощ і ми вирішили піти назад до колиби дідо Міши - трошки перечекати негоду. А Катя пішла далі у гори - як раз у саму грозу. Підходимо ми до колиби і бачимо - стоїть наш дідо Міша і у свої 79 років дрова коле.
Не зміг Віталік витримати, що хтось інший, а не він, дрова рубає, і сам взявся за сокиру (кадр постановний).
На вулиці дощ, а у колибі прямо біля входу у казанку їжа готується.
Вурда - варений сир, який виготовляють із сироватки та овечого молока
Василь за роботою
Дідо Міша
І, нарешті ж, ми - туристи
Попрощались ми з вівчарами, віддали Василю кульок барбарисок і залишили колибу позаду себе у тумані
Стара сироварня
Спуск з хребта у місто - дощ розмиває все і вся
А от що буває, якщо вступити у те, що розмив дощ
Якийсь армійській всюдихід на гусеничному ходу на цивільній службі у закарпатців. Іншим транспортним засобом такими дорогами на гору і не потрапити.
Смт. Воловець
Коли спустились з гори то зустріли у Воловці Катю - вона не стала ризикувати у таку негоду і також пішла з хребта. На фото - годуємо місцевого собаку.
На всяк випадок, якщо треба
Відео з походу
Також буде цікаво:
Немає коментарів:
Дописати коментар