Вар'ят турист: Яловичорські гори або похід до буковинських куполів

Радіолокаційна станція, форель та стара австрійська дамба

Яловичорські гори не є самим популярним маршрутом серед мандрівників. А дарма. Чорногора - вже заїжджена. Боржава і Свидовець - також. Більше відкривають для себе люди Мармароси і Горгани. Але от Яловичори залишаються для багатьох невідомими не дивлячись на те, що подивитись тут є на що.

Про цікавинки Яловичорських гір і піде власне мова у цій розповіді - але для початку, для затравки, два слова про перлину місцевих країв - закинуту радіолокаційну станцію "Памір". У цих краях її називають куполами, Міноборони хоче забрати її собі назад, місцеві ховають там корів, а туристи їдуть цілих 5 годин буковинським бездоріжжям, щоб на неї подивитись. Ну, поки ще можна.

Найчастіше стартують до РЛС "Памір" із села Шепіт Чернівецької області. Стоїть це село на самому кордоні з Румунією. З Чернівців туди відстань не така вже і велика - всього 150 км. Але їдуть туди цілих 5 годин по асфальту з дірками і вузеньким гірським дорогам. А їде така маршрутка всього один раз на день.

Пейзажі дорогою до Шепота

З того, що вдалось знайти в інтернеті, склалось таке враження - що Шепіт, то вже кінець світу в українських масштабах. Нічого туди майже не ходить, поруч вже Румунія, інформації майже ніякої. А ті, хто там вже були, кажуть, що то забута Богом і людьми місцевість.

Цікаві історії почались вже на під'їзді до Шепота. Маршрутка проїжджала ще повз одне прикордонне село - Селятин, в яке, як виявилось, дві дівчини з самих Чернівців їхали в готель. Це ж треба було плигати на ямах у скрипучій маршрутці цілих 5 годин, щоб поїхати в Селятин у готель. Ну кожен все-таки по-своєму відпочиває.

Дорога із Селятина у Шепіт всього 8 км. І майже вся вона йде повз річку Сучаву, яка і є тут природнім кордоном двох держав. Ну а вздовж кордону - колючий дріт, а за ним переорана ділянка. Конкретно у цьому місці Україна від ЄС нічим не відрізняється.

Приїхали ми вже затемно, майже нічого не видно. Напомацки дістались магазину, який от-от мав зачинятись, і спитали у місцевого з пляшкою пива, який виявився ніяким не місцевим, де можна намет поставити. Окинув він нас поглядом не без нотки цікавості і порадив стати біля водоспаду.

Хоч і втомлені та голоді - але без вогнища не можна. Почали збирати якісь дровеняки, десь від паркану відпала дощечка... Аж чуємо з темряви голос: "Хлопці, то що ви, дрова шукаєте? Ходімо, я покажу, де можна взяти". Це виявився місцевий дядя Коля, якому 60 років. Хоча з вигляду так і не скажеш. Навіть розповідав нам, як у 40 років на дискотеку у селі ходив, а дівчатам казав, що йому 27. І повірили! "А що...я гроші маю, можу дівчат пивом вгостити. А ті молоді по 20 років навіть налити щось купити не можуть. Так, так... А я собі гроші маю і молодо виглядаю. Та кажу вам, хлопці!"

А ось це вже дядя Коля вдень. Щоправда, концепцію селфі він не зовсім зрозумів =)

Як вже було сказано, поставили ми намет біля водоспаду. Називається - Сучавський Гук. Коли ми вже на 5-ий день вертались і знову зайшли у Шепіт, то вдалось навіть у ньому поплавати і засняти, як у воді плигає форель.

З самого ранку навколо нас почала збиратись місцева фауна. Спочатку корови, потім кури.

Дядя Коля розказав чимало цікавих історій, але з гордістю підкреслив, що ця дорога - відремонтована. По ній же грейдер пройшов!

Крім цього виявилось, що Шепіт, то ще не кінець світу. Там навіть школа є, куди 100 дітей ходять, і дитсадок - там їх 30. Раніше, як Румунія ще не у ЄС була, румуни постійно шастали - все скуповували і собі назад везли, чим добряче підтримували місцеві магазини. Та і самі гуцули до своїх родичів у Румунію без проблем ходили. А зараз вже все - без Шенгенської візи ніяк. Хоч і до хати родичів всього якісь 5-6 км.

В часи СРСР якщо хтось хоч якось криво до кордону підходив - виселяли одразу із забороною повертатись на 25 років. Соціалістична Румунія хоч і була дружньою державою, але кордон тут охороняли пильно. У всіх місцевих обов'язково має бути з собою документ. Така вимога зберігається і сьогодні, але по факту стосується вона лише приїжджих. "То раніше міліція строга була...пити не можна ото було...а зараз що... та хлопці до водоспаду випити принесли, сидять, п'ють, підходить до них дільничний і...сідає п'ятим. То й вдавили разом відро горілки".

Ще жалівся дядя Коля, що як із армії повернувся (а він артилеристом у Чехословаччині 2 роки служив), то навіть відпочити не дали. Вже хтось з сільського начальства у двері стукав і настирливо закликав йти працювати - інакше "туніядство" повісити могли.

Сільські пейзажі. Мости, до речі, тут теж у жовто-синій фарбували.

Вузол зв'язку

Щоправда, ліс місцеві вирубують. Але це одне із небагатьох джерел доходів. Інше, але сезонне - гриби. Ми як вночі біля вогнища сиділи (а намет попід дорогою поставили), то повз нас ще до самої ночі по темряві фури з грибами їхали - везли стратегічний товар на "велику землю".

Іллінська церква 1898 року - одна із цікавинок Шепота наряду із водоспадом.

З червоним дахом - місцева школа. Поруч - стадіон

І будинок прикордонників. Прийшлось хвилин 5 кричати, перш ніж хтось вийшов.

Із Шепота, власне, і починається дорога до РЛС "Памір". Розташована колишня радіолокаційна станція на горі Томнатик висотою 1565,3 м. А поки туди йдеш 15 км - можна почати рахувати прикордонні стовпчики. Де наш, а де румунський, ясно і без підказок.

Дорога вздовж кордону

У Яловичорських гір є цікава особливість - вони дуже невисокі, схожі більше на високі пагорби, ніж на гори. І вкрити не лише смереками, але і березами. Світло-зелений колір схилів і вершин - це як раз берези.

Дорогою до гори Томнатик

Наступна цікава історія трапилась десь на середині шляху. Зупиняється біля нас старий, побитий червоний опель. Там сидять місцеві, ледь стримують сміх і водій питає:
- Ви цвині не бачили?
- Що?
- Ну цвиню.
- То хто?
- Ну цвиня!!
- Свиня?
- Ну так! Ми за нею їдемо.
- Ні, не бачили.
- Ну то вважайте.

А у іншої групи вони так цигарки стріляли. Місцеві колоритні розваги.

Джерело на дорозі

На гору Томнатик, до Паміра, часто їдуть машини. Так, це все джипи, інший транспорт тут не проїде, але руху на колесах тут більше, ніж туристів. За всі ці дні ми зустріли лише 3 групи мандрівників, що для Карпат занадто мало. А от машини шастають постійно. Але переважно це місцеві, які їдуть у гори по ягоди чи гриби - цього року був просто аномальний врожай білих.

Ще десь на половині шляху до РЛС "Памір" зупиняється біля нас машина - місцевим напевно цікаво, хто і нащо оце у них тут шастає. І дядько питає:
- Хлопці, а ви звідки йдете?
- З Шепота.
- Ой йооо...а самі звідки?
- З Києва.
Дядько помовчав, подумав і питає:
- Хлопці, у вас що, роботи в хаті немає?

Що цікаво - у Яловичорських горах досить багато обладнаних для відпочинку місць. У інших частинах Карпат, у всякому разі поки що, ми такого не бачили.

А от, власне, і куполи.

Таку ж саму РЛС було побудовано і на хребті Боржави, але там вона до сьогодні не збереглась. Єдине, що вціліло - лише фундамент куполів і декілька приміщень для персоналу. А от на Томнатику куполи ще стоять.

Прямо під РЛС стоїть колиба, навіть елекрифікована. Пасуться тут вівці і корови, але підійти до них близько не дають місцеві злі собаки.

Бойове чергування здійснювалось тут цілодобово - горизонт постійно сканувався і у результаті СРСР бачив усі літаки, які літають у Європі, аж до Іспанії. Задача - точно визначити кут місця і висоту цілі.

Хоч небо і постійно сканувалось, але всі антени вмикали не одночасно, а за розробленим Міноборони СРСР графіком.

У таких куполах розміщувались антени сантиметрового діапазону. У інших - так звані висотоміри.

У найбільшому куполі РЛС "Памір" навіть збереглась радіолокаційна антена "П-14 Лена" - перешкодозахисна діапазонна РЛС дальнього виявленя. Свого часу у 1960-ті рр. вона була чудом техніки, за яке конструктор навіть Ленінську премію отримав. До речі, чудо техніки не стояло на місці - вигляд станції змінювався майже кожні півроку.

"П-14 Лена" під куполом - призначалася для дальнього виявлення і вимірювання дальності та азимуту повітряних цілей.

Як раз ця антена у далекому 1987 році запеленгувала Матіаса Руста, який успішно приземлився на Червоній площі у Москві. Військові оперативно доповіли все у центр, але їм просто не повірили і сказали дивитись трошки пильніше.

Радіопрозорий купол типу РПУ-63У6Е (РПУ – радиопрозрачное укрытие). Він, до речі, витримує навантаження снігу до 250 кг на метр квадратний.

Що цікаво, працювала ця РЛС при діапазоні температур ±50 °C і при швидкості вітру 30 м/с, тому карпатська погода її не лякала.

Працювала система наступним чином:

Основне завдання РЛС "Памір" полягало у тому, щоб виявити ціль і повідомити про неї. Тому дані звідси передавались на Чернівецький командний пункт (КП).
Звідти вони йшли Львівський КП
Оброблені дані Львівський КП вже відправляв на Київ

Якщо ж Львівський КП підтверджував інформацію про порушення повітряного простору, то він і приймав рішення про знищення цілі - або ж ракетою "земля-повітря", або ж силами винищувальної авіації.

Військова частина (в/ч 39858) була повністю автономною і мала власні пекарню, баню, столову, пральні приміщення тощо. Загальна територія - 14 соток.

На бойовому чергуванні тут постійно знаходились 80 солдат, а також 30 офіцерів і прапорщиків.

Останній солдат пішов звідси у 1995 році, а приміщення було віддано на баланс місцевих рад Путильського району.

Коли ж почалась війна з Росією, тут, на г. Томнатик, розпочались тренування. Сьогодні тут час від часу проходять вишкіл бійці 8-го окремого полку спецпризначення.

А під дорогою недалеко від Паміру ми навіть знайшли купу стріляних гільз калібру 7.62

Пусті ангари

Звук всередині куполів

Частину приміщень колишньої в/ч займають сьогодні місцеві вівчарі.

Намет ми вирішили поставити під будівлею - так хоч з якоїсь сторони задувати не буде. Розпалили собі вогнище, поїли гречку з тушківкою, дивимось на вогонь і байки розповідаємо. Як раптом виходять двоє із темряви і кажуть: "Загін Державної прикордонної служби, ваші документи!".

Два прикордонника строкової служби з рюкзаками за плечима і пістолетами на поясі підсвітили наші паспорти ліхтариком, вбудованим у запальничку, і дуже зраділи, що Льоха із Вінниці. Випити чаю відмовились - "Бо зараз старшина прийде і пістона вставить". Але розказали, що вже 4-ий день по горам бігають на одному сухпайку, йдуть вони взагалі пішки із Селятина, а минулу ніч спали просто у лісі у спальному мішку (!!).

Для довідки: температура у лісі на такій висоті у цю пору року падає вночі десь до 4-5 градусів. Це трошки холодніше, ніж у вашому холодильнику.

Потім вони ще чесно зізнались, що потрапили у елітні війська: "Це краще ніж ті нацики (нацгвардія), у казармі сидіти. Так хоч по заповіднику, по курортній зоні ходимо!"

Закінчилось все на філософській ноті - після слів "Не розумію я, чому всі ту армію бояться: їсти дають, спати змушують" погранці-строковики зникли у темряві лісу.

Через хвилин 20 на вершину нашої гори заїжджає джип, з нього виплигують двоє з автоматами та прямують до нас.
- Загін Державної прикордонної служби, ваші документи!
- Так у нас тільки що вже перевіряли.
- А хто?
- Та двоє такі, туди пішли. Один із Вінниці.
- То він сказав, що з Вінниці? Ну ти диви, все встиг розказати.

Це як раз і виявився вищезгаданий старшина. А другий - сержант.

Повернулись вони до нас через хвилин 15 - очевидно хотіли погрітись біля багаття.
- Чаю хочете?
- (переглянулись) А наливай!
- Тільки нема чим цукор розмішати.
- А не біда! (витягує з автомата шомпол і розмішує цукор у чашці).

- Ну, то що у вас тут цікавого відбувається?
- Та румуни шастають. Вже дістали. Носять через кордон цигарки. У них вони 5 євро за пачку коштують, а у нас копійки. То якщо за раз 4 ящика румун перенесе, то може собі там Фольксваген Гольф купити. А один раз рекордсмена впіймали - ніс бідний на горбу аж 6 ящиків - ніхто не розуміє, як це йому вдалось.
- А якщо зловите, то що?
- Оформляємо його, потім за ним консул приїжджає. У Румунії за контрабанду від 2 до 7 років світить - а у нас всього-на-всього штраф.

Розказали вони нам, правда, ще одну історію, про вівчарку, але це вже не для блогу - питати особисто.

Прикордонники, до речі, розказали, що десь на Памірі (не тут, а на гірській системі у Центральній Азії) є/була така ж сама РЛС. Тому нашу, карпатську, і назвали "Паміром".

Наступного дня пішли ми з Томнатика у село Сарата

Ось і, власне, Сарата - село, яке вважається найвіддаленішим і найбільш важкодоступним в Україні.

Багато будинків пустують, всі вони розкидані по горбах.

Подумали ми купити у місцевих щось смачненьке-домашнє, підходимо до будинку - на вигляд ніби живий. Але вдома нікого. Лише пес нам назустріч вибіг. Та й то - не гризти нас почав, а гратись. Напевно людей давно не бачив.

А коли ми вже вирішили піти - собака за нами. Ми йому рукою показуємо "сидіти" - а він секунду-дві подумає, і одразу до нас бігти.

Поки ми по всій Сараті ходили - він усюди за нами, годину так бігав.

Місцева церква

В Сараті є три цікавинки. Перша - сірководневе джерело. Його вода дуже корисна для шлунку. Друга - печера. Біля Сарати колись щось видобували, зараз вже ні, але печери залишились. І третя - міні ГЕС

Будують її за принципом кляузи (дамби), яка є в Перкалабі (куди ми і йшли). Скоро будівництво завершать і, як планується, ця міні ГЕС буду забезпечувати струмом всі сусідні села.

Джерело над дорогою

Ось і власне Перкалаба - невеличке лісництво посеред гір.

Десь колись побачили, що Перкалабу називаються "українським Магаданом". І от питаємо у місцевих - чому так. Людей 5 спитали, ніхто нічого не знав, аж поки місцевий сторож не згадав, що колись, ще за союзу, сюди тунеядців поселяли.

Можна було б подумати, що тут вже зовсім кінець світу - але тут є WiFi. Зв'язок не ловить ще з Томнатика і так буде продовжуватись ще довго. А WiFi тут є.

Вид на хребет Чорний Діл

Місце стоянки. До речі, одне із найкращих - вода поруч, дров багато, навіть бесідка поруч і спеціальне місце для вогню.

Біля Перкалаби знаходиться дуже цікавий об'єкт - Кляуза Кронпринца Рудольфа. Кляуза, або як їх місцеві називають - гаті, це просто дамба.

Історія місцевих кляуз почалась далеко від самих Карпат. Коли Австрія програла Австро-прусську війну 1866 року - контрибуції прийшлось віддавати у тому числі деревиною. У зв'язку з цим у Карпатах почали будувати мережу вузькоколійок та кляуз для транспортування деревини.

Ця конкретна кляуза була побудована 1879 року із використанням дерева, з’єднаного між собою залізними штирями та дерев’яними замками. Всередині ці дерев’яні конструкції були заповнені каменем.

Назвали цю кляузу на честь сина імператора - Кронпринца Рудольфа, який трагічно загинув у 1889 році.

Суть кляузи у тому, що зверху, де збиралася вода, накидували деревину. А потім кляузу відкривали і вода несла весь цей матеріал вниз по течії.

А поруч із кляузою є ще одне сірководневе джерело.

Сюди ж місцеві приїхали по гриби і привезли відносно портативну сушарню грибів.

Спочатку їх тоненько нарізають, а потім піддон ставлять всередину.

В Румунії живе найбільша популяція диких ведмедів у Європі - тому не дивно, що інколи вони з'являються і на території сусідньої України. Місцеві розказують немало історій, як ведмідь вкрав коня чи корову, але на людей не нападає. Хоча був один випадок минулого року, коли місцеві пішли збирати оленячі рога у саму глибину лісу і натрапили на ведмедя. У результаті всі живі, але один із них потрапив у реанімацію - двоє інших не втекли, але відбивались від ведмедя камінням.

Ріка Білий Черемош

Цікава особливість - у всіх місцевих хвіртки виглядають саме таке. Через паркан у прямому сенсі треба робити крок. Зроблено так, щоб свійські тварини самі по собі вийти не змогли, якщо хтось двері лишить відкритими.

с. Нижній Яловець. Саме по собі воно нічим не цікаве, але поруч із ним красиве озеро - Око Буковини.

Краєвиди Нижнього Ялівця

Дорога до озера

Озеро Око Буковини

А поруч - мисливський будиночок. туди навіть зайти можна (не у сенсі, що дозволено).

Смажені яйця і чай з гогодзів - так місцеві називають брусниці.

Наступного дня треба було повернутись у Шепіт,там заночувати і сісти о 5 ранку на маршрутку до Чернівців

Самотня береза серед смерек

Якийсь цікавий птах. Орнітологи, підключайтесь.

А ось і форель, яку обіцяли показати. Ніколи ще не бачив, щоб у карпатських річках риба плавала. А тут справжня форель, та ще й проти течії наверх йде. Принаймні намагається.