Зимові Карпати, купа снігу і гарний вид на Чорногору
В Українських Карпатах є відносно небагато гір, які би мали мінімально-пристойну висоту - хоча б 1500 м. - та ще й знаходилися недалеко від основних доріг. Але от Кукул - він такий. Зовсім поруч з ним - Ворохта. Із цікавинок тут: міст-віадук і стара церква. До того ж, прямо тут є залізнична станція, так що можна не їхати маршруткою назад у Франківськ, а виїхати на Київ прямо звідси.
Зимова ранішня Ворохта
Спілкування з місцевими - це завжди окрема історія. На цю тему можна писати книги - збірки діалогів. І чим ближче до румунського чи угорського кордону, тим веселіші будуть історії. Починаючи від водіїв маршруток, які на питання, чи скоро поїдемо, відповідають: "Хлопці, скорше не буде", і продовжуючи приблизно такими діалогами з продавщицями у Ворохті:
- А ви в горах буваєте?
- (втомлено) Хлопці, ми у горах живемо.
- Так, і як вам?
Поштові скриньки на будь-який смак.
Одна із проблем зимових походів - це сніг. Причому дуже глибокий сніг, через який дуже важко просуватися. І хоч ти ретельно обираєш куди ступити, все одно час від часу провалюєшся по коліно.
У лісі місцеві рублять дерева, очевидно на дрова. А два коники тягнуть колоду по снігу так, що від них потім аж пара йде.
А ось одна із полонин, яка, як ніхто інший, навчила нас усій підступності снігу у Карпатах.
У лісі зі снігом трошки легше, а от на полонинах його назбирується така сила-силенна, що тяжко йти. Але і це ще півбіди. Поки снігу всього лише по коліно, ще можна якось рухатися.
Але потім з'являється ділянка з настом - замерзла кірка снігу у суміші з льодом. По ньому можна йти, як по дорозі, але інколи наст не витримує і ти провалюєшся вниз по пояс. Вибиратися звідти не так просто і це забирає багато сил.
От такий-от на полонинах буває наст. Іншими словами, полонини взимку краще обходити стороною.
Вже на хребті під Кукулом починають відкриватися красиві краєвиди.
Під Кукулом, до речі, дуже багато колиб. Деякі горять час від часу - чи то місцеві розбірки, чи то туристам немає чого робити. Історії бувають різні.
Вид на Чорногірський хребет, гора Петрос (2020 м.), одна із найвищих в Україні.
Вітер красиво коригує замисел природи щодо смерек.
Вид на Чорногору з хребта Кукул.
Колиби біля Кукула. Влітку місцеві тут варять сир, який потім із великою вірогідністю можна обміняти на горілку. Ну або ж купити.
Взимку, поки в колибах нікого немає, у них можна зупинитися на ніч. Проте без зимового спальника це робити не варто)
Особливість зимових походів у тому, що досить тяжко йти по снігу, особливо глибокому. Влітку цей же маршрут зайняв би набагато менше часу.
Біля Кукула все гарно - і вид на Чорногору, і колиб багато, і Ворохта поруч. Однак, щоб не сильно балувати туристів, вершина гори заросла смереками. І нічого, крім залізної арматурини, вбитої у землю, там не побачиш. Хоча на одному із напрямків все ж таки відкривається гарний краєвид.
Чорногора.
Ціль досягнуто, Кукул підкорено = Можна пити чай з бутерами.
Сонце сідає за Петросом.
Мало того, що взимку сонце рано сідає, так ще й температура дуже швидко падає. Але що поробиш. Тут або в колибах ночуй, або спускайся назад у Ворохту.
Чотири літаки за раз.
Якийсь турист таки зупинився на ніч, та ще й дровами розжився.
Взагалі-то, вечір на цьому мав і закінчитися, але не все так просто.
Ситуація така. Темно-темно, вже десь близько 20:00. Йдемо ми дорогою повз хутори по снігу. Навколо ліс, темрява, і лише в одному вікні самотньої хатинки щось світиться. На небі зорі. Дійти треба було до вокзалу найближчого населеного пункту, Вороненка, а звідти до нашої хати ще 11 км. Йдемо, йдемо... І тут ніби чуємо звук дзвіночків, ніби сани їдуть за нами. Ну ми ж зупинилися, треба пропустити. Сани невеликі, та і кінь лише один, але в такій темряві можна ж і не розминутися. Стали ми обабіч дороги, світимо ліхтариком і запитуємо фірмана:
- А можете нас підвезти?
- Ніфіга.
- Що-що кажете?
- Ти що, не розумієш "ніфіга"?
І їде собі на санях далі. Проходить секунд 30, фірман зупиняється і каже:
- Сідайте, хлопці. Самі звідки?
- З Києва.
- Ну нічо, пойдьот. Але ви міцно тримайтеся, щоб не випали.
Сіли ми на якийсь дерев'яний піддон без спинки. На одну палку сідаєш, в іншу впираєш ноги. І руками тримаєшся за палку, на яку сів. Водій продовжує:
- Я тут з конем буду розмовляти, ви не проти?
- Ні, все в порядку.
Їдемо по кучугурам, відчуваємо п'ятою точкою на тій дровеняці кожний пагорб і нарост льоду на дорозі. А він тримає в одній руці мотузки до коня, бере іншою телефон і з кимось розмовляє:
- Вася, ти що, дибіл?
Потім повертається до нас і питає:
- Хлопці, ви знаєте, хто такий дибіл?
- Канєшна знаємо, ми ж з Києва.
- Хлопці, ви зараз моцно тримайтеся, бо буде турбо-режим.
Вчепилися ми ще сильніше руками в колоду, на якій сидимо, а він коняку кнутом як вдарить!.. Тварина рванула і весь сніг, який там тільки був, летить разом із кригою нам в обличчя. Дровеняка, на якій сидимо, скаче на горбах, а цей шумахер повертається до нас і каже: "Це вам не на Хрещатику, хлопці".
Гроші він з нас не взяв, навіть ледь не образився, що давали. Але потім додав: "Якщо хтось буде питати, то кажіть що то вас Василь підвіз". Про що ми тут і кажемо.
Немає коментарів:
Дописати коментар